Інтерв’ю з українським фотожурналістом, автором фотокниги «Хліб» Андрієм Мосієнком
Хліб – це життя. Коли хліб є, ми не замислюємося над тим, звідки і як він з’явився. Коли хліба немає, ми просимо Бога: «Хліб наш насущний дай нам сьогодні». Коли хліб є, ми живемо, працюємо, радіємо. Коли хліба немає, помирають мільйони. І недарма в Україні кажуть: «Хліб – усьому голова». Для українського народу хліб – це все! Життя, історія, традиції, пам’ять, радість і смуток, робота і відпочинок.
Україну називали та називаютьжитницею. Українська земля може нагодувати хлібом майже мільярд людей у різних куточках Землі.Це астрономічна цифра. Кожен український селянин, який вирощує зернові, годує 2 тисячі людей!
Українська земля родить віками. І весь цей час люди працюють на землі: обробляють, саджають, доглядають, збирають врожай, зберігають його, мелють борошно, печуть хліб. Для когось — це технологічний процес, а для українських селян – це життя!
Саме у цьому переконаний український фотожурналіст Андрій Мосієнко, автор унікальної фотокниги «Хліб». Сьогодні Андрій розкаже як народжувалася ця книга.
- Андрію, розкажіть, будь ласка, як народилася у Вас ідея створення такої книги?
— Багато років розмірковував над цією темою. А потім одного разу в серпні просто зупинив машину обабіч поля, де люди збирали врожай. Довго дивився як полем ходили комбайни, як за ними здіймалося куриво пилу, як над ланом літали лелеки, полюючи на сполоханих мишей. Того вечора я побачив жнива. Це було видовище! Захід сонця був довгий, повільний, потужний і барвистий. Таких фарб одразу не знайдуть навіть італійські художники! Жовті, бузкові, бордо крізь прозорий сірий серпанок, крізь піднятий машинами пил. Білі пишні хмаринки спочатку відбивали рожеві промені заходу, а потім й самі забарвилися в густий, майже винний колір.
І я тоді відчув, що бачу як земля родить. І приймали ці пологи люди. Якби ви побачили це і почули цю музику поля, ви б знову ще й ще хотіли б повернутися туди, до того поля, де в спекотні літні дні йдуть жнива. Земля в ці дні, в ці хвилин віддає так багато, що саме тут, стоячи на скошеній стерні, коли підступає надвечірня волога, як ніде і ніколи віриш у життя!
Саме тоді я дістав свою фотокамеру і зробив перший знімок для майбутньої книги.
— Як Ви – автор – могли охарактеризувати свою книгу?
— Ця книга про людей, які працюють в полі, везуть зібране зерно на тік, на елеватор, на млин. Про тих, хто меле борошно, хто пече хліб, хто теплі буханки й булки розвозить по сільським та міським в магазинам. Ця історія про те, як люди вкладають душу в хліб. Між іншим, про цих людей сьогодні мало говорять, про них майже забули. Але саме вони створюють велику частину ВНП країни, це вони створюють додану вартість, а не малюють НДС.
Книга мовою сучасного мистецтва – фотографії ілюструє життя, рух та шлях хліба. Книга переросла з простого репортажу до збору певних психотипів та типологій з життя навколо Хліба. Без перебільшення я відчув себе певною мірою художником та дослідником водночас. Між цим є багато спільного та є відмінність. Сила митця та дослідника – уява та робота з образами. Різниця лише в характері результату. Образи творця глибоко особисті, а дослідник міркує безпристрасними схемами. Здається, мені вдалося зберігти певний настрій книги вцілому. Ця книга – імпресія. Ця книга – враження. Книга – роздуми. Книга – згадка. Ця книга – ілюстрація тернистого, важкого, але такого потрібного шляху хліба від поля до людини. Ця книга – розповідь про Україну, тому що Україна це перш за все хліб.
— Почалася Ваша робота дуже романтично. А як вона проходила?
— За три роки роботи я проїхав дуже багато, майже 50 тисяч кілометрів Україною. Я почав знімати один врожай, потім за пшеницею пішов льон, потім були кукурудза та соняшник. Був один рік, потім другий, третій. Зараз в полі не так багато людей працює, то щоб розкадрувати, побачити процес треба було шукати місця, так би мовити. Я знімав на півдні, під Одесою, де у знайомих були хазяйства, на Київщині знімав, багато разів їздив на Житомирщину, знімав як сіяли ячмінь в жовтні над Дніпром, як кажуть, пішло та поїхало. За кадрами цієї книги – десятки сіл, сотні людських доль. Тому що було багато розмов з різними людьми. Це була непроста робота. Але вона з кожним днем все більше і більше затягувала мене в тему хліба. Кожна нова зустріч дарувала наступну. Кожен новий кадр надихав на наступний. Це була якась ланцюгова реакція. Я зрозумів, що ця тема бездонна як небо над нашими головами, як дорога нескінченна. І я довго не міг зупинитися, щоб переглянути та звести матеріал в книгу. Вийшло трохи епічно, так би мовити. Але то є хліб – наше все.
— За яким принципом відбувався Ваш творчий процес?
— Та він був абсолютно такий як і технологія виробництва хліба: поле, тік, млин, пекарня і, як логічне завершення, хліб на столі. І на кожному етапі я, людина яка все життя провів у місті, дізнавався багато цікавого і корисного для себе. Ті кольори та моменти незабутні, ті обличчя, ті голоси…
Ось, наприклад, млин. Незважаючи на розвинуту індустрію промислових млинів, в Україні зберігається культура невеликих приватних млинів, куди люди везуть змолоти сто-двісті кіло зерна. В Україні до 1930 року працювало понад п’ятдесят тисяч млинів. Бувало в одному селі іноді два або навіть три млини. Часто міцні цегляні будівлі стояли на зручних перехрестях доріг. Діючих водяних млинів вже звісно не залишилося, але ще є декілька історичних механізмів, що працюють на електриці.
Якось надибав симпатичний млинок у тихій заводі на річці під Житомиром. Мельник виявився мужиком з характером, навіть ревнивий, заговорив лише після п’ятої зустрічі. Він боявся, що його улюблене дерев’яне тепле всередині дитя, раптом куплять та розпилять на металобрухт. Жорна цього старого млина пропустили через себе не одну тисячу тон зерна. Механизми кінця 19-го століття відновлювали кілька разів на оборонному заводі. На старих шкіряних ременях у під млином, як і годиться, зібралося павутиння. Є ще старовинний набір ключів, болтів та виверти, що лишилися з дня зведення.
— Що ще нового відкрила для Вас ця тема?
— Більшість з нас уяви не мають, що стоїть за скибочкою хліба, який ми щодня відрізаємо. Який тернистий шлях від зерна кинутого в землю до буханця свіжого, теплого, запашного хліба. Хліб – це не просто комбайн, що «пливе» широкими ланами. Це ще й вантажівки та автопоїзди, що вивозять з поля золоте зерно. Це вагова платформа, де в літній сукні сидить усміхнена приймальниця Настя та сумлінно пише вагу автомашини. Це токи та елеватори, де сушать і зберігають зерно. Це ще млини та пекарні, де іноді в чотири зміни працюють люди.
— Як Ви – автор – могли охарактеризувати свою книгу?
— Ця книга про людей, які працюють в полі, везуть зібране зерно на тік, на елеватор, на млин. Про тих, хто меле борошно, хто пече хліб, хто теплі буханки й булки в магазини. Ця історія про те, як люди вкладають душу в хліб. Між іншим, про цих людей сьогодні мало говорять, про них майже забули. Але саме вони створюють велику частину ВНП країни, це вони створюють додану вартість, а не малюють НДС.
Книга мовою сучасного мистецтва – фотографії ілюструє життя, рух та шлях хліба. Книга переросла з простого репортажу до збору певних психотипів та типологій з життя навколо Хліба. Без перебільшення я відчув себе певною мірою художником та дослідником водночас. Між цим є багато спільного та є відмінність. Сила митця та дослідника – уява та робота з образами. Різниця лише в характері результату. Образи творця глибоко особисті, а дослідник міркує безпристрасними схемами. Здається, мені вдалося зберігти певний настрій книги вцілому. Ця книга – імпресія. Ця книга – враження. Книга – роздуми. Книга – згадка. Ця книга – ілюстрація тернистого, важкого, але такого потрібного шляху хліба від поля до людини. Ця книга – розповідь про Україну, тому що Україна це перш за все хліб.
— Що Ви зрозуміли, відкрили для себе під час роботи над цією книгою?
— Скажу без зайвого пафосу: хліб – не лише всьому голова, хліб – це початок усіх початків. Ви знаєте, книга вже знаходить своїх власників і відкриває для мене нові й нові людські історії. Поділитися хлібом – це найшвидший спосіб подружитися, знайти співрозмовника. Ми навіть не помічаємо, як кажемо «то мій хліб», «треба на хліб заробити», як багато навколо нас «хлібних» прізвищ. Мені іноді достатньо лише показати книгу, або світлину і люди згадують або близьких родичів, або себе, коли працювали навколо хліба або на жнивах влітку. Це без перебільшення народна тема. Мене дуже тішить, що вдалося побачити такий матеріал, зібрати та поділитися ним з іншими людьми. І цей ланцюг безкінечний. Так було і буде поки люди будуть обробляти землю. Буде хліб – буде й до хліба!
Главная \ Украина, Только украинские новости, Новости \ Розмова про Хліб. Інтерв’ю з українським фотожурналістом, автором фотокниги «Хліб» Андрієм Мосієнком